Далеко від Батьківщини
Вивчаючи iсторiю, розумiєш, що нiчого безпрецедентного у нашому життi немає. Хтось сказав: «Усе це було i у попереднiх столiттях до нас – i вiйни, i геноцид, i терор».
Рiзниця лише у масштабах: у ХХ столiттi вони стали всесвiтнiми. Друга свiтова вiйна важким тягарем лягла на долi тих, кому довелось з нею зустрiтися сам на сам: скiльки життiв вона забрала, скiльки надiй не здiйснилось. Вiйна була трагедiєю для нашого i всiх народiв свiту. Фашизм – це страшна полiтика, вона не рахується з тими, кого вибрала своїми жертвами. Її завдання – закрiпачити, принизити, розтоптати. Її мета – раби. I чим бiльше, тим краще...
У кожнiй родинi є кому розказати про вражаючi театри бойових дiй, величезну кiлькiсть жертв i численних вiйськополонених, в’язнiв фашистських концтаборiв. Сьогоднi вони – тi, хто живе серед нас, - сивочолi ветерани. Кожен зi своєю iсторiєю. Саме їх спогади є неоцiненним джерелом у вивченнi минулого нашого народу.
Якось напередоднi Мiжнародного дня визволення в’язнiв фашистських концтаборiв до Криворiзького iсторико-краєзнавчого музею завiтав мешканець Карнаватки Петро Дем’янович Величко – колишнiй остарбайтер, що був силомiць вивезений на примусовi роботи до Нiмеччини. Вiн передав у фонди музею фотографiї свої i своїх товаришiв по неволi, листи рiдним iз Нiмеччини, саморобний пiсенник «Невiльник» iз пiдбiркою невiльницьких пiсень, архiвну довiдку управлiння служби безпеки України по Днiпропетровськiй областi, де пiдтверджується його рабська праця. Також Петро Дем’янович передав збiрку iсторико-документальних матерiалiв «Мiж шахтою та iподромом», пiдготовлену iсторичним вiддiлом мiського архiву м. Кастроп-Рауксель (Рурська область, Нiмеччина), де вмiщено розповiдь i про нього, як в’язня концтабору, який працював протягом 1942-1944 р.р. на мiсцевiй вугiльнiй шахтi. Наш земляк веде жваве листування з паном Й. Матерною – службовцем архiву м. Кастроп-Рауксель.
Петро Величко – людина рiзностороннiх вподобань i здiбностей. Гарно малює, його малюнки, люб’язно переданi музею на вiчне зберiгання, стануть окрасою майбутнiх виставок.
Дорога до... рабського ринку в м. Герне
Важкою хвилею накочуються на нього спогади, вогнем пече виколотий табiрний номер на руцi. Петро народився 22 лютого 1926 року в одному iз сiл Новоодеського району Миколаївської областi. В 1928 роцi родина переїздить у Кривий Рiг, оселяється на вул. Пограничнiй (нинi вул. Кобилянського). В роки фашистської окупацiї мiста її перейменували на вул. Петра Сагайдачного. За так званого «нового порядку» владою було перейменовано цiлий ряд вулиць: вул. Ленiна – на Парадну, вул. Карла Маркса – на Поштову, на Гданцiвцi була вулиця I. Мазепи та iншi.
...У грiзному 1941 роцi Петровi тiльки-но виповнилось 15 рокiв. З початком вiйни почались чорнi днi. Але страшнiшим всiх видався лiтнiй день 14 серпня 1941 року, коли в наше мiсто з боку ст. Довгинцево прийшли фашисти. Перша танкова група Евальда фон Клейста, маючи на вiстрi наступу 14-й механiзований корпус генерала танкових вiйськ фон Вiттерсгейма, майже без бою захопила Кривий Рiг. Поспiхом сформована для протидiї ворогу на цiй дiлянцi фронту Резервна армiя не встигла висунути свої вiсiм стрiлецьких, три кавалерiйськi дивiзiї i двi танковi бригади на рубiж – Кременчук – Олександрiя - Кривий Рiг i далi на пiвдень по рiчцi Iнгулець. Героїчна самовiдданiсть воїнiв Резервної армiї, їхня спроба зупинити фашистiв на пiдступах до Кривого Рогу не допомогла. Тодiшнiй командуючий Пiвденним фронтом I. Тюленев визнавав, що Резервна армiя не мала анi кулеметiв, анi жодної протитанкової гармати.
Бiльше тридцяти мiсяцiв мiсто перебувало у фашистських лабетах. Очевидцi пригадують, який жах усiх охопив у першi днi пiсля вiдступу Червоної Армiї. «Тиждень панували хаос, прояви мародерства, мирнi жителi боялись запалювати свiтло вечорами, нiмцi могли ввiйти у будь-який будинок, пограбувати, вбити», - пригадує один iз очевидцiв тих страшних подiй.
Але з часом безчинства швидко змiнились «новим порядком» – режимом терору, визиску i насилля. За будь-яку провину карали миттєво, полилася рiками кров невинних людей. Криворiжцi навiть не встигали зрозумiти численнi заборони та накази, розпорядження нової влади, якi закiнчувались словами: «Винних буде покарано», «Виннi будуть розстрiлянi».
Мiстом поповзли чутки, що молодь вербують i силомiць забирають до Нiмеччини. На вулицях були розклеєнi вiдозви iз закликами добровiльно їхати до чужої країни. Але радiсного вiдгуку у криворiжцiв ця пропозицiя не знайшла, тому окупанти почали влаштовувати облави. Збiрнi пункти та бiржi працi працювали на Базарнiй площi, по вул. Глинки, 15, в примiщеннi гiрничорудного iнституту по вул. Пушкiна та iнших.
За час окупацiї фашисти розстрiляли 7239 криворiжцiв. Але нинi краєзнавцi вважають, що кiлькiсть жертв набагато бiльша. Якщо в 1939 роцi в мiстi жило 199 тис. чоловiк, напередоднi вiйни – 212 тис., то армiю-визволительку зустрiчало лише 92 тис. 830 чоловiк. Навiть врахувавши евакуацiю криворiжцiв на Схiд, призов на фронт, втечу населення в навколишнi села, стотисячна прiрва вражає i дозволяє взяти пiд сумнiв статистичнi данi про втрати цивiльного населення пiд час окупацiї. Справжню кiлькiсть жертв, напевно, встановили нiколи не вдасться...
Примусово до Нiмеччини окупанти вивезли 2187 чоловiк iз Кривого Рогу. В основному – молодь. Серед цих молодих людей був i Петро Величко.
При зустрiчi вiн спочатку якось мало i неохоче дiлився своїми спогадами про воєнне лихолiття, бо повною мiрою пiзнав на собi, що то значить, коли з тобою поводяться як з людиною нижчого сорту спочатку вороги, а потiм i свої. Адже вдома до «остарбайтерiв» ще довгий час пiсля вiйни ставились як до зрадникiв, ворогiв Батькiвщини. Це нинi до цих мученикiв вiйни ставлення змiнилось на позитивне. Уряди Нiмеччини i Австрiї повертають грошi, компенсуючи втрачене здоров’я, скалiчене життя.
Березневий день 1942 року Петровi Дем’яновичу запам’ятався назавжди. В цей день його разом з iншими, що потрапили у ворожу облаву, зiбрали в примiщеннi гiрничорудного iнституту по вул. Пушкiна. Пiдлiткiв, молодi, жiнок було багато. Сидiли всi на пiдлозi, було тiсно. Нiкого не випускали i рiдним не дозволяли заходити до iнституту. Куди їх збиралися везти – нiхто не знав. Дехто хотiв тiкати, але був зупинений дулами ворожих автоматiв. Згодом оголосили, що криворiжцi «удостоєнi честi працювати на благо нiмецької країни». Всiх вишикували в ряди i повели на залiзничну станцiю. Навколо – крик, плач. Посадили до товарних вагонiв, в яких ранiше перевозилась худоба, i поїзд рушив на захiд. Всю дорогу ешелон пильно охоронявся. Фашисти все боялися, що хтось втече. Їхали довго. День змiнювався днем, люди хворiли, вмирали, навiть божеволiли. Аж ось тривала зупинка. Бранцiв привезли до Нiмеччини, на перевалочний пункт м. Герне.
Тут виставили їх, наче рабiв, на продаж. Роздягли, оглянули. Кволих i немiчних вiддiлили i кудись повели. Тi, хто помiцнiше, потрапили до господарiв-фермерiв. А тих, хто залишились, пiдлiткiв, забрали до себе власники шахт та цегельного заводу. Петра разом iз земляками-однолiтками Павлом Коваленком, Миколою Нечипуренком та Кирилом вiдправили до обнесеного колючим дротом табору «Остарбайтер», розташованого на околицi м. Герне, а пiзнiше перегнали в табiр, що знаходився в м. Кастроп-Рауксель (Вестфалiя). Вугiльнi шахти, що тут працювали, входили до концерну Iрiнг, район земель графа фон Шверiна. Це той самий граф, що командував пiдроздiлами 16-ї моторизованої дивiзiї 6-ї польової армiї генерала Холлiдта, яка не змогла, двома роками пiзнiше описуваних у цiй розповiдi подiй, стримати наступ гвардiйцiв 8-ї гвардiйської армiї генерала В. Чуйкова на р. Iнгулець у березнi 1944 року. Гiтлер тодi наказав шефу таємної полiцiї Мюллеру особисто розiбратися в обстановцi пiд Iнгульцем i покарати винних. Головний гестапiвець тут же прибув у Новий Буг i почав репресiї. Шверiна у кайданах потягли у каземати «будинку Гiммлера» – так звали жителi Берлiну мiнiстерство внутрiшнiх справ. Його чекав табiр штрафникiв. Живими звiдти не виходили. Та хтось заступився, i генерал уник покарання i прийняв частину на Захiдному фронтi.
«Остарбайтер» – найбiльш безправний
У таборi в’язням видали дерев’янi черевики-гольцшуги, смугасту робу, на яку нашили клеймо – знак «ОСТ» – «остарбайтер», без якого заборонялось виходити за порiг бараку. «Остарбайтер» – схiдний працiвник – найбiльш безправна категорiя iноземних працiвникiв у нацистськiй Нiмеччинi. Присвоїли табiрнi номери. Петровi спочатку викололи номер 6243, а пiзнiше - N1783.
Так почалося для Петра Дем’яновича пекло на землi. Пiднiмали їх о 6 годинi ранку. Годували двiчi на день: картопля в лушпиннi, буряк, забiлена молоком баланда, малесенький шматочок хлiба з тирсою. Були постiйно голодними. Вiд недоїдання пухли, стали схожими на скелети. У своїх листах додому вiд 5 березня та 5 липня 1942 року Петро писав:
«Життя моє табiрне. Працюємо в шахтi по 8 годин у двi змiни. Висилайте посилки, бо припухаю, виручайте, коли хочете... Висилайте пряники, сухарi, насiння, сушку. Потрiбно: жирiв, лапшi, пшоно, кукурудзяне борошно, коржикiв, часнику, цибулi...»
Робота в шахтi була важкою, виснажливою, особливо для пiдлiткiв. Петро Величко працював спочатку в штреку, де переганяв пустi вагонетки з однiєї колiї на iншу, завантажував вручну вугiлля, а потiм був переведений на роботу у лаву, де забутовував виробки пустою породою. Згадувати те страшно i нинi... Взимку i влiтку ходили в гольцшугах, в яких ноги теж ставали дерев’яними, вiд непосильної роботи ламало все тiло, кожна жилочка тремтiла.
Дуже хотiлося додому. Щоранку, сповзаючи iз нар, притрушених соломою, вони, по сутi ще хлопчаки, вдавались майже до забобонного ритуалу: кожний розповiдав, що йому снилось вночi. А снились, в основному, рiдна домiвка, батьки, друзi. I всi запитували один одного: «Чи повернемось на Батькiвщину? Коли?», тому, що швидко зрозумiли: дуже просто лягти кiстками в цю ненависну землю. В листi рiдним вiд 8 грудня 1942 року Петро писав:
«Здрастуйте, шановнi тато, мама, дорогi брати Пава, Володя i маленький Лева... Я дуже дякую, що не забуваєте за мене i прошу, якщо можливо, вислати посилку, бо гiрко жити в чужому краю. Пишiть листи, бо я не скоро повернусь додому. Ви, мамо, не плачте, не журiться. Я хоч i не скоро, але повернусь.
Ваш син i брат Петро».
В’язнiв не покидала смiлива думка про втечу iз табору, хоч вони i розумiли як це ризиковано i небезпечно. У червнi 1944 року пiдготували план втечi. Звичайно, було дуже страшно. Уявiть собi: табiрна роба, чужа мова, незнайома мiсцевiсть i просто незнання життя i недосвiдченiсть – все це сковувало невимовним жахом.
Наймитом в пана Штрiве
Втеча була вдалою. Петровi вдалось влаштуватися на цегельний завод неподалiк вiд м. Берк. Це вже була сiльськогосподарська область. Невдовзi вiн зустрiвся iз своїми спiввiтчизниками, якi працювали у нiмецьких байєрiв (хазяїв) у сiльському господарствi. Вони запропонували хлопцевi залишити завод i найнятись до мiсцевого господаря. Хоча з того часу минуло вже майже шiстдесят рокiв, Петро Дем’янович нiби зараз бачить дорогу, по якiй вiн iшов. Зупинився бiля господи пана Штрiве i гукнув: «Приймiть мене на роботу. Я нiчий, вiдстав вiд ешелону». Той, на знак згоди, кивнув головою. Адже це була найдешевша робоча сила, яку вигiдно було використовувати у господарствi. Петро працював у полi i щоранку возив молоко на завод у м. Берк. За свою роботу нiякої платнi не отримував, але хоч не голодував, як за часiв табiрного життя. Бауер був не дуже багатий, мав сина-iнвалiда i одружену дочку, яка у вихiднi i святковi днi приходила iз дiтьми до батькiв. Тодi вся сiм’я сiдала за святковий стiл, запрошували до столу i свого наймита. Хлiб Штрiве отримував по карточках.
Поряд був табiр, де утримували дiвчат i хлопцiв рiзних нацiональностей: українцiв, росiян, чехiв, французiв, бельгiйцiв та iнших. Їх використовували на сiльськогосподарських роботах. Кожного дня по двi дiвчини працювали у господарствi пана Штрiве. Харчувались вони у таборi. Хоч табiр i не охоронявся солдатами, але був обнесений колючим дротом. Сюди приходила молодь iз iнших таборiв, щоб поспiлкуватися, вiдпочити пiсля трудового дня. Ходив сюди i Петро. В барацi, де жили українки, на стiнi висiли рушники, лiжка були акуратно застеленi. Часто гуртом спiвали українських пiсень, невiльницьких пiсень. В однiй iз них були такi слова: «...В Германии жизнь тяжела, сколько мук впереди и страданий…». Потiм сидiли разом i мовчки дивились у чорне небо, де одинокий, загублений у часi лелека наполохано трiпотiв крилами...
У квiтнi 1945 року їх, як i багатьох iнших, визволили союзницькi американськi вiйська. Слов’ян та в’язнiв iнших нацiональностей помiстили в один табiр - «Норд».
У червнi 1945 року П. Величко разом iз iншими спiввiтчизниками переправився через р. Ельбу поблизу м. Бранденбург до радянської зони – нiмецьку землю, визволену нашими вiйськами. Там iз визволених сформували робiтничi батальйони для збирання врожаю за р. Одер. Коли врожай було зiбрано i наведено лад, всiх провели через особовий вiддiл. А потiм автоколону iз колишнiми в’язнями пiд звуки духового оркестру вiдправили на Батькiвщину. В Брест-Литовську всiх знову пропустили через фiльтрацiйний пункт. Петра в складi робiтничого батальйону вiдправили у м. Магнiтогорськ, вiдробляти «грiхи» на рудозбагачувальнiй фабрицi.
В 1948 роцi вiн захворiв на запалення легенiв, взяв вiдпустку i нарештi приїхав до Кривого Рогу, зустрiвся iз рiдними пiсля довгої розлуки. Працював у центральнiй геологорозвiдувальнiй партiї, на НКГЗК. Створив сiм’ю, має доньок, чотирьох онукiв. Але i нинi, бачучи у височинi лелек, думає, що у таких ось птахiв вселились душi колишнiх побратимiв, що вже пiшли iз життя. I вiрить – вони з тих захмарних висот дивляться на нас i прохають про єдине: «Пам’ятайте!» |
