Багато чарівних дрібничок від пані Наталі, яка влітку малювала "Пертриківку" в Японії, а восені - трішки і у Кривому Розі
Задерикуватий пiвник просився до мене в руки, щоб обiзватися... тонким свистом, щедро рiзьблена дерев’яна булава так притягувала погляд, що згадалася приказка: мiж двох українцiв по три гетьмана буває, а веселi квiтковi орнаменти на тарiлках, скарбничках, ложках линули до самої душi немов найрідніші. Так воно i є: з усього багатства українського прикладного мистецтва петрикiвський розпис для нас, жителiв Днiпропетровщини, – найближчий. I менi дарунком долi здалося знайомство з кiлькома вiдомими майстрами, що гостювали зовсiм недовго у Кривому Розi. Вони репрезентували свої роботи на всеукраїнськiй конференцiї, присвяченiй останньому кошовому Запорозької Сiчi Петру Калнишевському. Серед них – i заслужений майстер народної творчостi України, член Нацiональної Спiлки художникiв Наталя Анатолiївна Рибак. Назва для розповiдi про неї знайшлася зi слiв самої панi Наталi, – коли вона згадала про свою участь, у складi делегацiї українських народних майстрiв, в цьогорiчнiй мiжнароднiй виставцi “Експо-2005”. Ця престижна демонстрацiя успiхiв рiзних країн в галузях науки, промисловостi, мистецтва вiдбувалася в Японiї. “Я туди повезла трiшки своїх готових дрiбничок, а там, в основному, малювала вживу”, - сказала майстриня. Так ось, наша з нею розмова видалася повною багатьох цiнних “дрiбничок”, що стосувалися не тiльки власне петрикiвського розпису. Та може, все ж таки, саме його? Бо, як виявляється, з прадавнiх часiв за знаменитими нинi на весь свiт петрикiвськими орнаментами поставали настрої, мрiї, долi людей, що жили на цiй землi до нас, i життя своє, як могли, малювали.
Як дерев’яну церкву з Курилiвки до Петрикiвки на котках перекотили
- Доволi часто говорять, що село Петрикiвку створено самим батьком Калнишем - Петром Iвановичем Калнишевським, - вiдзначає Н. Рибак. – Та у нашого села набагато бiльша iсторiя. Iснували у наших краях ще з дохристиянських часiв традицiї народного декоративного розпису, що був поширений по всьому Приднiпров’ю. Ось чому я кажу – ранiше в Петрикiвцi художникiв зовсiм не було – тому, що кожна жiнка в селi до кожного великого свята заново бiлила хату i заново її розписувала. Вона не вважала себе майстром, а просто малювала: щоб вдома було гарно i щоб людям подобалось. Над вiкнами, над дверима зображували ось такий в’юнець – стрiчку з рослин та квiтiв, в якiй повторюються певнi фрагменти. Обов’язково, щоб були яскравi, оптимiстичнi кольори.
Здається, до чого в цих “образотворчих“ роздумах бiльш давня бiографiя рiдної Петрикiвки? Та саме тут моя спiврозмовниця доводить сенс своїх оригiнальних роздумiв: є, на її погляд, iсторичнi чинники розвитку мистецтва саме в Петрикiвцi i до того моменту, який пов’язують з iменем П. Калнишевського.
- Назву села, - розповiдає Н. Рибак, - у нас пояснюють так, що дана вона на честь козака Петрика. Був тут його хутiр, до якого часто прямували скривдженi своїми панами крiпаки з навколишнiх сiл. Петрик брав їх пiд своє крило i вони вже нiколи в неволю не повертались. У нас навiть передають легенду, що в Петрикiвцi нiколи не було крiпацтва! Люди жили бiдними, але вiльними, i тому було тяжiння до творчостi – щоб прикрашати життя власним хистом i фантазiєю.
- А коли ви навiдаєтесь до нас у гостi, - продовжує панi Наталя, - то побачите на в’їздi у селище стелу iз зображенням дати: 1772 рiк. Та це не дата створення Петрикiвки, а першої письмової згадки про неї, що зберiгається у Днiпропетровському iсторичному музеї. Саме того року жителi села Курилiвки – села дуже давнього, старшого за Петрикiвку, з вiдстанню бiльше 20 км мiж ними, звернулися зi своєю бiдою до Петра Калнишевського. А це були землi саме його козацького зимiвника. Курилiвцi прохали кошового про допомогу: цвинтар i церкву у селi пiдтоплювали веснянi днiпровськi води. I тодi з дозволу Петра Iвановича дерев’яну церкву на дерев’яних котках вдалося перекотити до Петрикiвки. А перша письмова згадка про наше село – це прохання Калнишевського до вищого духовенства про освячення церкви на новому мiсцi.
Про дипломатичний пiдхiд до пухнастих “мурок”
Я зовсiм не японка, та, як i жителi цiєї далекої країни, що, затамувавши подих, цiлими групами слiдкували за живою роботою майстринi з Днiпропетровщини, не могла вiдiрвати погляд, спостерiгаючи за її... пальцями. Саме так: багато фрагментiв рослинного свiту Наталя Анатолiївна зображує на своїх листiвках, занурюючи пальчика прямо у фарбу. А коли для самого соковитого вiдтворення ягiд, квiточок бере до рук щiточку, то це такий ексклюзив, що вартий бiльш детальної розповiдi.
- Люди давно уже i в космос лiтають, i електроннi вироби створюють неймовiрнi, - пiдводить “до теми” панi Наталя, - та нiчого кращого для нашого виду мистецтва, нiж ця щiточка з кошачої шерстi, так i не вигадали. Можу розказати про секрет її створення. Не вiрте нiкому, коли кажуть: коти по Петрикiвцi ходять голi та безхвостi i там їх не люблять. Для кожної кiшечки дипломатичний пiдхiд шукаємо: щоб не лякалася, не вiддавала свої негативнi емоцiї. Ми ж її залучаємо до своєї справи, а значить, поважаємо! Стригти кiшку можна раз у пiвроку, та й то делiкатно, щоб не соромилася голою ходити. Настрижений пучок шерстi звичайною ниточкою прив’язуємо до дерев’яної палички – виходить щiточка, що має форму падаючої краплi. Тобто, це зовсiм не бiлячий варiант, коли щiточка максимально зтончується завдяки властивостям шерстi, а навпаки. Рiзноманiтнi квiти, елементи листя завдяки такiй щiточцi чудово виходять!
Запитала я майстриню i про фарби: чи правда, що ранiше їх просто “з природи” брали? Вона пiдтвердила: колись для цього використовували кольоровi глини, вiдвари трав i кожен майстер гаму обирав свою, тому невiрно буде сказати, що у петрикiвському розпису панують якiсь канонiчнi кольори. Головне, пiдкреслює панi Наталя, щоб розпис був живописний, веселий, навiть дотепний. А ось певна символiка зображень, мов те корiння мистецтва, передається через вiки. Ви зустрiнете в роботах петрикiвських майстрiв – в розпису по дереву, паперу, навiть на вишиванках – червону калину, що є живим символом рiдної України. Побачите гарну мiсцеву квiтку–кучерявку, “закриту” або розрiзану цибульку – ну як без неї за щедрим українським столом? В усi часи i до сих пiр малюють у Петрикiвцi пiвникiв та зозульок – невiд’ємних вiд нацiонального фольклору, розмальовують їх дерев’янi фiгурки.
- Коли в мистецтвi немає корiння, то немає i чого нового придумати, - розмiрковує Наталя Анатолiївна. – На творчому доробку старших поколiнь ми нинi розвиваємося, створюємо щось своє. Тому в iстинному народному мистецтвi немає хаосу, є певний порядок, образотворчi система, ритм, символiчний ряд.
“Якщо знаємо азбуку нашого мистецтва, його грамоту, - кажуть майстри з Петрикiвки, - то далi можемо самi творити”. Наталя Рибак засвiдчує: їх роботи споглядати нiколи i нiкому не буде нудно, бо у кожного – свої композицiї, своя гама, свiй улюблений розмiр робiт. I петрикiвське народне мистецтво – немов живий органiзм, що постiйно розвивається. Але в яких умовах?..
Нацiональний скарб – у зонi неуваги
- Зараз Петрикiвка – це селище мiського типу, де проживає близько 5 тисяч людей, - розповiдає Н.Рибак. – Я народилася тут, виросла в звичайнiй сiм’ї: всi дiти – нормальнi, а одна – художниця... Петрикiвському розпису у нас взагалi-то навчають дiток ще з садочка. Потiм це – профiльнi заняття на уроках з трудового навчання в школах. Дiти отримують базу, знання, а що вже далi з ними робити, як розпорядитись – то власна справа. Я, наприклад, просто малюю, бо я це люблю, бо в цьому – все моє життя...
- Як i здавна, - продовжує панi Наталя, - у Петрикiвцi зараз багато талановитих майстрiв не лише з розпису – є чудовi митцi з рiзьблення по дереву, плетiння лози i соломи, з вишивки. Петрикiвка була i залишається найбiльшим центром прикладного народного мистецтва в Україні. Що характерно: навiть за радянських часiв, коли обласний центр Днiпропетровськ був закритим мiстом, до нас їздили звiдусiль. Але хитрим способом: винаймали машину до Полтави, а звiдти вже, минаючи “закриту зону”, прямували до нашого селища А що вже потiм! Немає, здається, куточка на Землi, звiдки б не було до нас гостей. I роботи петрикiвських майстрiв – по всьому свiтi. Бо коли хочуть мати справжнє враження про країну, її народ, купують витвiр народного мистецтва. Парадоксально, та самим українцям наше мистецтво найчастiше “не по кишенi”. Погляньте на цю рiзьблену булаву - її брав до рук чи не кожен вiдвiдувач криворiзької експозицiї та клав знову, почувши цiну – 300 грн. Хоч ця сума – далеко не повний еквiвалент зусиль майстра-рiзьбляра. Тонка, копiтка робота, тим бiльше, що багатi традицiї дерев’яного рiзьблення в бiльшостi регiонiв України втраченi. До речi, мiй чоловiк – також майстер рiзьблення, i вiн зразки цього мистецтва вiднаходив, перемальовував у рiзних куточках України, у багатьох музеях.
Сама Наталя Анатолiївна учнiв має: вона викладає в центрi народної творчостi Петрикiвки, виховує в шанi до мистецтва власних дiтей. Та зазвичай молодь унiкального селища не пов’язує свої професiональнi плани з народним мистецтвом. Як мертвий дихає, за висловом панi Наталi, в останнi роки працює i Петрикiвська фабрика народних промислiв. Немає державного стимулювання, належної допомоги – i золота скарбничка Петрикiвки нiби затягується павутиною незрозумiлої, нерозумної байдужостi. Знаний по свiту, знаменитий розпис i його майстри на Батькiвщинi – у зонi неуваги.
- Я мрiю, щоб Петрикiвка наша розквiтала, - дiлиться сокровенним панi Наталя, - щоб мої учнi бачили своє майбутнє, пов’язане з рiдним мистецтвом, i були у ньому щасливими. |
