Казка, почута очима
Беручись за матерiал про Вiктора Горяєва, менi, можливо, варто було дослухатися народної мудростi: «Не намагайся осягнути неосяжне». Але я знехтувала вказiвками розуму, бо тiльки так сподiваюся вгамувати душу, розтривожену знайомством iз Майстром. Може, на такi слова Вiктор i скривиться, але це буде достойна плата за безмежну, просто непристойну, як на його талант, скромнiсть.
Це була приказка, а казка вiдбулася кiлька тижнiв тому, коли знайома привела мене до зовнi найзвичайнiсiнької «сталiнки». Ми пiднялися на останнiй поверх, подзвонили в єдинi з чотирьох неметалевi дверi, ступили за порiг - i випали з меж Кривого Рогу в казку. Нi, у квартирi Вiктора Горяєва не живуть нi Жар-Птиця, нi Василiса Прекрасна, улюбленi образи дитинства. Сам вiн анi за комплекцiєю, анi за фахом не нагадує Кирила Кожум’яку, хоч i називає шкiру одним iз найулюбленiших матерiалiв, нарiвнi з деревиною. Хiба що його велетень-пес на прiзвисько Роден на перший погляд є нащадком мiфологiчного Цербера - але iлюзiя триває лише мить, а потiм Роден починає тертися об ноги i лащитися.
Так чи приблизно так я розмiрковувала, намагаючись знайти розгадку, що ж такого казкового у помешканнi, де живе Вiктор Горяєв — член Асоцiацiї художникiв України, лауреат i дипломант кiлькох конкурсiв мод, про колекцiю одягу якого В’ячеслав Зайцев сказав, що це «справжнiй от кутюр, робота, продумана вiд початку до кiнця», i про якого у Кривому Розi складають уже легенди. Менi здавалося, знайду вiдповiдь — i зрозумiю його секрет. А потiм осяяло, що я його не зрозумiю нiколи, бо розгадати можна загадку, а Божi таємницi людському розуму непiдвладнi.
Таємниче i казкове у його домiвцi все, бо все зроблено руками господаря: настiльнi лампи i торшер, крiсла i лiжко, картини, написанi олiєю i вирiзьбленi з дерева, одяг i взуття, ємкостi для чаїв-круп i глинянi фiгурки, композицiї з висушених гарбузiв та iкебани з лотосiв i макiв — хiба все перелiчиш... Кухня i на кухню не схожа — затишний закапелок брюссельської кав’ярнi. Взагалi вся квартира, висловлюючись вiйськовою термiнологiєю (а Вiктору вона не чужа, бо два роки «протрубив» у вiйськах хiмiчного захисту), плацдарм для фiлософствування. Для гостей, звiсно, а для художника це i майстерня, i спальня, i вiтальня, пустеля i Всесвiт.
Пишу i ловлю себе на думцi, що зазнаю поразки, намагаючись висловити невимовне. Вiктор, напевно, скаже, що все описане насправдi не таке. Але якщо вам пощастить потрапити до нього додому у якостi гостя чи клiєнта, ви згадаєте мої слова. Якщо взагалi згадаєте бодай якiсь слова в оточеннi справжнiх витворiв мистецтва... Безрозмiрний шкiряний саквояж, упоперек якого вмiщається парасолька як у старої Шапокляк, розповiсть про поїздки на покази мод до Києва i Москви. Перероблений з педальної швейної машинки робочий стiл розкаже, як господар мiсяцями не розгинається над ним, готуючи нову колекцiю одягу чи працюючи над картиною. Антикварний чайничок, куплений десь у Львовi, прошепоче видатнi iмена гостей, для яких господар грiв у ньому воду, а плетене крiсло i подушки на ньому вiстуватимуть, хто до вас на них сидiв. Поличка з чашками i баночками повiдає, як вона довго i тяжко жила в якостi крiсла до дня, коли Горяєв знайшов її на смiтнику i перетворив на дивовижний настiнний предмет меблiв. А засушенi лотоси, настромленi на сухi стебла макiв i помiщенi в (безперечно ручної роботи) глиняну вазу, вкотре переповiдатимуть, за яких обставин художник полiз за ними у ставок i як давав їм життя пiсля смертi. Тут розмовляє геть усе (треба тiльки навчитися слухати), за винятком хiба що господаря. Вiн сам зiзнається, що не любить, наприклад, читати (а я додаю вiд себе — i говорити), всю iнформацiю про свiт вiн отримує через очi. Не дивуйтеся, якщо у його квартирi ви пiймаєте себе на тому, що слухаєте, вiдчуваєте запах i навiть думаєте очима.
Горяєв неговiркий, тож доведеться покладатися на свiй зiр. Це знадобиться, якщо художник покаже вам фотографiї колекцiї шкiряного одягу, зробленої у спiвавторствi з Iриною Мiрошниченко, або коли ви вдивлятиметеся в очi стража в червоному — дуже дорогої для автора картини на пiв центральної стiни вiтальнi. Може, вам пощастить, i поряд буде близька Горяєву людина, яка готова розповiдати про нього годинами. Менi, власне, так i поталанило, бо несподiвано втративши дар мови, я слухала приятельку художника, котра робила для мене екскурсiю його помешканням i деякими стежками його долi. Правда, потiм ми таки поговорили з самим Вiктором Горяєвим, i, як на свiй молодий вiк, вiн виявився напрочуд лаконiчним i афористичним мовцем, та розмова все-таки залишилася другорядним враженням. Нiчого матерiального з квартири-музею я з собою не забрала, зрештою, не за тим я туди йшла. По-бiлому заздрю кожному, кому щастить винести вiд Майстра якусь замовлену йому рiч, або навiть вiдчуття Маргарити. А я щаслива вже вiд зустрiчi з (хай простять мiй пафос його колеги i сам Горяєв) генiальним художником, який живе i творить у нашому рiдному мiстi, i тим робить його от на стiлечки гарнiшим, душевнiшим i ближчим до Бога. |
